Основні напрями модернізації освіти

Ми хотіли б сказати, насамперед, те, що в сучасних умовах значно зростає роль освіти. Не лише в нашій країні, а й у світі загалом. Це зумовлено об'єктивними причинами, як загальноцивілізаційними, так і внутрішнього характеру. Якщо говорити про загальноцивілізаційні, то ми б відзначили: перехід людства на ступінь глобального розвитку, пов'язаний із входженням у нові науково-інформаційні технології. Сьогодні технології, результати діяльності в будь-якій країні вирішальною мірою залежать не від кількості корисних копалин, не від інших матеріальних цінностей і ресурсів, а від ступеня людського розвитку, від ступеня розвиненості людини.

Інший аспект, тісно пов'язаний із першим. У розвинених країнах дедалі більшою мірою створюються передумови для індивідуалізації особистості, для її індивідуального розвитку. Це водночас є основним показником прогресивності будь-якого суспільства і важелем його подальшого прогресу. Тут мається на увазі знову ж таки зв'язок освіти і наукових інформаційних технологій.

З огляду на це, стає зрозумілим, що будь-яка країна, зокрема й наша, матиме майбутнє, якщо зосередить усі зусилля на створенні передумов для самопізнання людини як особистості в системі освіти з метою самореалізації в дорослому житті. Це, з одного боку, шлях до найбільш динамічного, ненасильницького розвитку суспільства, а з іншого боку, — до особистого щастя кожної людини, тому що, лише ставши самою собою і максимально реалізувавши свої сутнісні природні дані, людина може стати щасливою.

Тому ми всіляко турбуємося про сучасність і ефективність освітньої системи. Відразу ж хочу зазначити, що з пошаною і повагою ставлюся до нашої освіти, до всіх її складових. Ми маємо багато досягнень, які повинні зберегти, розвинути й ушанувати. Водночас глибоко переконаний у тому, що наша сучасна освіта не відповідає повною мірою потребам сьогодення, а тим більше — майбутнього.

На мою думку, є недоліки в сьогоднішній освіті, які потрібно подолати. Інакше кажучи, саме на цих питаннях має бути зосереджена основна увага Міністерства освіти і науки, суспільства загалом під час реформування або, ми б сказали точніше, — модернізації системи освіти.

До попередніх двох тез додав би й таке. Дедалі більшою мірою суспільством визнається актуальність освітньої діяльності, зростання її ролі. Мені було дуже приємно чути у трьох виступах Леоніда Даниловича Кучми (під час відкриття шкіл у Тернопільській області 1 вересня) такий вислів: "Не зробимо ми освіту сучасною — нація залишиться на узбіччі людської цивілізації! " Це золоті слова.

Що ж потрібно змінювати і на що ж, власне, спрямовані наші перші кроки, хоча ще раз повторюю, що те, що ми робимо, — це жодна не революція, а окремі кроки в напрямі модернізації освіти. Упевнені, що за ними підуть наступні, істотні зміни, але такі, що потребують значно більше часу для своєї реалізації.

Питання перше: чого навчати?

На превеликий жаль, наша школа певною мірою є однобокою і застарілою. Ми навчаємо переважно лише знань. Тобто мета нашої школи — дати дитині знання. Сама по собі абсолютно необхідна мета, яка залишиться й на майбутнє, але її абсолютизація шкідлива і неприйнятна для сучасної освіти розвинених країн. В умовах, коли джерелом освітніх знань сьогодні є не лише вчитель, не лише підручник, а багато інших суб'єктів, наприклад — нові комп'ютерні технології, Інтернет, у вчителя і підручника вже немає монополії на знання. Друга обставина — у сучасному світі не можна прожити лише з базовими шкільними знаннями. Звідси висновок про те, що школа, безумовно ставлячи цілі й обов'язково даючи певні базові знання у своїх планах, повинна, крім цього, навчати самостійно їх здобувати. Дитина повинна вміти самостійно здобувати знання і мати в цьому потребу. Це й слабинка нашої школи, не подолана досі.

Громадянина і професіонала треба навчати дитину мислити, використовувати ті знання, які вона здобула як у школі, так і самостійно, для власного життя.

Як спостерігаємо сьогодні — учень окремо, знання — окремо. Зустрілися в найбільшій єдності під час іспитів, а після іспитів, через певний час, розійшлися: одне забуло про друге.

Навчати мислити — надзвичайно важлива річ. Адже, коли повернутися до деяких іноземних шкіл (не хочу сказати, що наші дуже погані, а їхні дуже хороші), критичність мислення учнів — це та риса, яка культивується в американських школах із першого класу. У цих школах навіть немає поняття абсолютно правильної відповіді на те чи інше питання, а є потреба обґрунтувати свою відповідь, логічно її підтвердити. У нас, на жаль, цього немає.

Ми самі були свідком не лише в школі, а й у виші, відповіді на іспиті з філософії студента, який пристойно відповідав, а доцент перебивав репліками: "... ні-ні, згадайте, там у підручнику ви ще два слова забули, а там одне... "Тобто репродуктивна функція освіти — саме та біда, яку ми маємо і яку необхідно подолати.

Недарма деякі з наших колег пишуть, що наука — це інноваційна діяльність, а освіта — репродуктивна. Ми цілком не згодні з такою позицією. Навпаки, освіта може бути і повинна бути найбільш інноваційною сферою діяльності. Через освіту, підготовку нових поколінь відповідно до вимог сьогодення і майбутнього, ми робимо більші інновації, ніж будь-яким іншим способом. У всякому разі — повинні робити.

Підсумовуючи сказане, ми чітко визначимося, з огляду на сучасні потреби людини, суспільства, людства, з відповіддю на питання: "Чого навчати? " Щоб не ставили самоціллю напихання дитини знаннями, як того мішка вовною. Як у нас часто буває — "під зав'язку". Вона не хоче, а ми її напхали, зав'язали на шкоду і самопочуттю, і здоров'ю, і всебічності розвитку дитини.

Друге питання, яке ми повинні уточнити, модернізуючи нашу систему освіти: "Як навчати? "

На превеликий жаль, у нашій школі в більшості випадків панує авторитарна педагогіка. Панують суб'єктно-об'єктні відносини між учителем і учнем. Пасивний об'єкт — учень, активна сторона — учитель. При цьому нівелюється особистісний характер кожного школяра. З учнем працюють як із суб'єктом надто середніх якостей. Часто у вчителя немає усвідомленої потреби бачити в кожному учневі особистість і сприяти розвитку цієї особистості. У результаті молода людина, яка протягом 10-11 років навчання перебувала в умовах авторитарної педагогіки, пов'язаної з педагогічним насильством, і надалі формується таким чином, що готова сприймати в дорослому суспільстві насильство з боку інших. Та й сама, посівши певні висоти в суспільній ієрархії, готова свідомо чи підсвідомо чинити насильство щодо інших. Як результат — формується не самодостатня і самостійна, а особистість комплементарного характеру.

Зрозуміло, що за таких умов ми ніколи не матимемо розвиненого демократичного суспільства. Будемо мати самостійних самодостатніх суб'єктів "об'єктів демократії, будемо мати й успіхи в розвитку ринкової економіки. Адже ринкова економіка потребує розвиненої індивідуальності, самодостатньої, готової до відповідальності. Школа мало готує. Скажу більше, зміни в цьому напрямі потрібні не стільки самій школі, скільки суспільству. Тому згуртувати суспільство можна лише на одній підставі — на утвердженні в ньому поваги до особистості. Без цього всі заклики до згоди ні до чого не приведуть. Тому вкрай необхідно змінити суб'єктно-об'єктні відносини на об'єктно-об'єктні.

Такий другий напрям змін, який постараємося здійснити.

Третє питання: "Якими засобами? " Ми дуже істотно відстали від інших шкіл розвинених країн у плані освітніх технологій. Насамперед це пов'язано з відсталою матеріальною базою. Маю на увазі відсутність комп'ютерної техніки. Прихід комп'ютера у світ означає революцію педагогічних технологій. Комп'ютерна грамотність важлива сама по собі, оскільки з нею пов'язана будь-яка професійна діяльність. Комп'ютер є матеріальним носієм реалізації багатовікової мрії педагогів про застосування індивідуальних методів в освіті, індивідуального навчання.

Слід зазначити, що підключений до Інтернету комп'ютер — це можливість спілкуватися зі знаннями всього світу. Це можливість, перебуваючи за шкільною партою, здобувати знання всього світу і від самого початку набувати планетарну, а не хуторянську свідомість. В умовах світу, що глобалізується, це відповідний плюс у конкурентному змаганні з іншими країнами.

Назву ще один із напрямів модернізації освіти, який повинні здійснювати. Йдеться про забезпечення мовного прориву нашої країни і нашої освіти, насамперед. Вважаю недостойним звання громадянина України будь-якої національності без знання української мови. Це давня суперечка щодо знання української чи російської мови. Повинні чітко усвідомити, що українська обов'язково потрібна як державна мова. Знання кількох мов має стати обов'язковою нормою. Крім цього обов'язкова англійська і ще якась "західна" мова. Приклад розвинених демократій показує реальність поставленого завдання. Відкидаючи побутові переваги, насамперед ідеться про конкурентність нашого громадянина в глобалізованому світовому просторі. І самій державі це додасть конкурентоспроможності.

Це основні напрями модернізації нашої освіти. Ми глибоко переконані, що зможемо ґрунтовно узагальнити потреби у змінах освітнього комплексу під час підготовки Національної доктрини розвитку освіти, яку ми готуємо відповідно до Указу Президента України (з'їзд педагогів, який готується на жовтень наступного року). Звичайно, Доктрина пройде етап обговорення і узгоджений варіант буде прийнято на з'їзді.

Що вже зроблено і як слід оцінювати ті практичні кроки, які ми здійснили в контексті згаданих змін? Повторюся, що вже зроблене має абсолютно нереволюційний характер, воно лежало на поверхні, і не є якоюсь нашою вигадкою. Усе це підтверджено світовим досвідом розвитку освіти.

Чим нас не задовольняла чотирибальна система оцінювання знань (п'ятибальної у нас практично не було)? Двома обставинами. Перша — різким поділом негативних і позитивних оцінок. У реальному житті так не буває. Між іншим, такий різкий поділ значною мірою зумовлений суспільною традицією — різко, антагоністично ділити все і вся. Верстви населення впевнені, визначені й їхні інтереси. Оцінювання знань перебувало десь у цьому плані: "чорне" — "біле", "біле" — "чорне".

Друга обставина — ми мали лише три бали для оцінювання позитивних знань. Чим це погано? Продемонструю на такому прикладі. Якщо взяти всю суму знань, навичок, умінь, які заслуговують на позитивне оцінювання за 100 відсотків, то на кожен бал маємо 33 відсотки з цих 100. Тобто, якщо дитина засвоїла знання на 2 відсотки, вона отримує цілком законну "трійку". Якщо вона засвоїла на 32 відсотки — також отримує "трійку". Згадаймо вислів: "тверда трійка". Інший випадок — 67 відсотків засвоєних знань, які дають право на п'ятірку. 97 відсотків — теж п'ятірка? Згадайте тут про п'ять із плюсом або про п'ять із мінусом.

Тому бальна система оцінювання — це, власне, певною мірою розгортання існуючої чотирибальної системи. Перехід до дванадцятибальної системи має полегшити систему оцінювання. У спрощеному вигляді 12 можна розглядати як 5 +.

До того ж у світі ніде, крім колишнього Союзу, немає чотирибальної системи оцінювання знань.

Таке розгортання бальності дає нам змогу підвищити заохочувальний характер оцінки в педагогічному процесі. В учня є постійна перспектива зростання за точного оцінювання його знань. Це один аспект.

Друге. Ми не просто міняємо чотири бали на дванадцять. Ми методологічно по-новому вестимемо оцінювання — перейдемо з негативного на позитивне оцінювання. Ми перевернемо піраміду, яка до недавнього часу існувала, коли говорили, що маєш трійку, бо цього і того не знаєш. Тепер матимеш п'ятірку, знаєш те і те.

Таким чином ліквідується і різкий перехід від негативного до позитивного. Дванадцять балів — це чотири рівні знань: початковий, середній, достатній і високий. Кожен із них матиме три бали. При цьому відпрацьовується новий механізм переведення до наступного класу. Минулого навчального року 41 000 дітей "залишилися на другий рік". Аналіз показує, що, як правило, "другорічництво" не додає істотно знань, а лише викликає у дитини психологічну травму, певний дискомфорт, бажання реабілітувати себе в поведінці, змушує шукати шляхи самоствердження на вулиці. Інакше кажучи — це вже майже готовий матеріал для антигромадської вуличної поведінки.

Другорічництво залишиться лише у разі спільної рекомендації педагогічного колективу і згоди батьків. Причиною, наприклад, може бути тривала хвороба дитини або інші обставини, за яких учителі й батьки доходять висновку, що такий крок буде позитивним і не травмуватиме особистість дитини.

Щодо медалей. Ми знаємо, що це питання також гостро обговорюється. Медалей ніхто не скасовує, але медалі перестануть бути своєрідною перепусткою до вишу. Чому? Насамперед — через несправедливість. Пільги для одного — зменшення можливостей вступу для іншого. Ми вас запитуємо, чи заслуговують на таку велику різницю під час вступу медаліст і людина, яка закінчила все на відмінно, але не отримала медалі? У першому випадку йдеться про співбесіду, а в іншому — про три іспити? Вочевидь, такої різниці допускати не можна.

Ми збережемо такий порядок, коли за рівності балів перевага надаватиметься медалістам перед немедалістами. Але повною мірою пільги зберігатися не будуть. І не лише тому, що ми з року в рік маємо зростання медалістів. Наприклад, цього року ми мали 37 тисяч медалістів (при цьому хочу зазначити, що якщо в деяких областях був один медаліст на 20 випускників, то в інших — один на 9 випускників. Скажу чесно, що остання цифра — показник не найкращих областей).

Є й інша точка зору на проблему пільг. Вона веде до деформації системи цінностей у самій школі. Замість орієнтації на здобуття знань — існує орієнтація на медаль. Діти часто бачать, як тягнуть однокласника "на медаль" і привчаються до несправедливості в самій школі.

Інше нововведення — семестрова система підсумків знань. Не йдеться про ліквідацію чвертей і канікул. Йдеться про те, що обов'язок підсумовування знань буде не за кожну чверть, а за семестр. Семестровість також не є нашою вигадкою. Наприклад, у Німеччині мають шість канікул, але два семестри.

Чим це викликано? Низкою обставин. У нас невеликі чверті, наприклад, друга — лише 1, 5 місяця. Є предмети, які в розкладі один раз на тиждень. У такій ситуації вчитель, маючи в класі 30-35 учнів, левову частину уроків змушений витрачати на контрольне опитування учнів. Від цього страждає сам навчальний процес. Відбувається деформація мети проведення уроку. Зробивши два семестри, — сприяємо підвищенню ефективності навчального процесу. Природно, що ніхто не забороняє вчителю будь-коли ставити оцінку. Ми лише орієнтуємо педагогів на перехід до тематичного контролю знань.

Щодо канікул. До нас надходять звернення від областей із пропозицією мати двомісячні зимові канікули, мотивуючи їх труднощами тепло-енергетичного характеру. Розглянувши це питання, Міністерство дійшло висновку про недоцільність такого кроку — надто довга перерва в навчальному процесі. Водночас вважаємо можливим дати право, згідно із законом про загальну середню освіту, визначити загальну кількість днів, протягом яких (за погодженням із місцевими органами влади) проводити канікули. Ми рекомендували починати осінні канікули з останнього понеділка жовтня (це не забороняє варіації в кілька днів) тривалістю в тиждень. Весняні канікули — з останнього понеділка березня також тиждень. А зимові або зберегти тижневими, або чотиритижневі канікули з 25 грудня по 20 січня. По-перше, це період багатьох свят, які певним чином позначаються на навчальному процесі. По-друге, це період вихідних днів у батьків. По-третє, як показує досвід останніх років, це несприятливий епідемічний період. Нарешті, майже місячні канікули дозволяють дитині добре фізично відпочити, а з іншого боку не є неприродною перервою в навчальному процесі.

Однак ще раз повторюю. Що це справа школи спільно з органами управління освітою на місцях. Ми лише надали право вибору. Хотів би з цього приводу зазначити, що повинні поступово звикати, що суспільство за демократичного розвитку має право на різноманітність. Наприклад, у ФРН у різних землях (районах) навчальний рік починається в різні терміни. У нас ще тримати й «не пущать» — у крові.

Наприклад, Луганський педуніверситет почав на два тижні раніше навчання на п'ятому курсі. І відразу зчинився крик у пресі: "Куди дивиться Міністерство? Як це так? Приїжджає цей бідний ректор, виправдовується, пояснює перенесення новими навчальними планами. А чого виправдовуватися? Не можна мати демократичне суспільство, намагаючись бути жандармом щодо новацій.

І вже є можливість вивчити досвід.

Ще один напрям реформи — зробити школу толерантною. Зробимо це — матимемо й толерантне суспільство. Зміни в дорослому суспільстві неможливі без змін у школі, де формується природа і характер майбутньої людини. У дорослому віці "переробити" людину вже надзвичайно важко.

Сама система освіти "певною мірою" явище консервативне і це добре, що вона консервативна. Але освіта у нас не лише, як і скрізь у світі, консервативна, ми ще й маємо заляканого несамостійного вчителя. Учителю десятиліттями не давали творчо працювати. Тепер панує певна розгубленість: що скаже інспектор райвно, чи якась перевірка? Маємо ситуацію, коли вчитель не в змозі повністю реалізувати свій потенціал, він надає надто великого значення різним зовнішнім обставинам. Наш учитель навіть не знає, що є американська система освіти, де взагалі програми виникають на рівні школи, учитель сам обирає підручники. Наш учитель зайнятий десятиліттями тоталітарної педагогіки. Тому кожну зміну він сприймає як команду, а не як спонукання до ефективнішої роботи.

Зміни в освіті ми зможемо здійснити лише тоді, коли вчитель і суспільство зрозуміють сутність цих змін. Не буде цього розуміння — серйозні зміни, про які ми згадували, ми не здійснимо. Кількісні зміни — семестровість навчання, нова система оцінок — пройдуть, а ось зміни в питаннях, чому і як навчати, без усвідомлення не відбудуться. Цього ні командою, ні розпорядженням запровадити не можна.

Це буде копітка багаторічна робота всього суспільства.

У наш час змінюються і системи позитивного оцінювання дитини. Довгий час найбільшою похвалою у нас була "слухняна дитина". Ми проти пасивно слухняної людини. Адже слухняність людини — це втрата власного "Я". Дитина повинна поважати й розуміти дорослих, але має право і на власну позицію та її висловлювання. У цьому сенсі варто більше уваги приділити педагогічній культурі суспільства, починаючи із сім'ї. Наші діти в сім'ї страждають від педагогічного невігластва, а то й від антипедагогічних дій батьків (обов'язки" Обов'язково побити, щоб зробив саме так, як подобається батькам... ).

У цьому відношенні наша освіта дуже відстала, хоча є ще відсталіші.

Днями ми побували в Дніпропетровському ліцеї інформаційних технологій. Спілкувався з дітьми, ми з'ясовували, чим відрізняється навчальний процес від шкільного. Учні майже в один голос сказали: тут до нас ставляться, як до дорослих, як до партнерів. Така поведінка спонукає дітей до відповідальності, до самоповаги.

Можна змусити мати більшу кількість знань, але таким чином загине особистість.

Школа — це не лише знання, це, насамперед, розвиток особистості, її становлення, а знання — це фундамент цієї справи.

Сказане про школу тією чи іншою мірою стосується всіх ланок нашої освіти. 19 жовтня відбудеться Колегія Міністерства з питань вищої школи. Зазначимо, що у вищій школі змін в оцінюванні знань не буде через дещо інший характер навчання. Але будуть певні нововведення. Зараз ми їх обговорюємо в регіонах на зустрічах із ректорами вишів.

Іноді нас звинувачують, що ми, не порадившись, почали ці зміни. По-перше, ми радилися. Ще у квітні Міністерство надіслало пропозиції і попросило обговорити їх із широкою аудиторією та повідомити про свої пропозиції всім обласним управлінням освіти. Фактично всі зміни були підтримані.

Можна було б проводити більше експериментів, запроваджувати нові програми, але ми глибоко переконані, що час написання програм, планів, які через місяць після прийняття забуваються, минув. Ми не проти узагальнювальних документів, але сьогодні значно більша потреба в конкретних кроках. Суспільство втомилося від бездіяльності та хаотичності руху в усіх сферах життя.

Навіть за умови, що може бути допущена помилка, але є можливість для її виправлення. Ми повинні рухатися, бо не рухаючись, ми ніколи не зможемо наздогнати світ.

Перехід на 12-річну систему освіти зумовлений Новим Законом про середню освіту, який був прийнятий ще кілька років тому. Уже визначилися з початковою чотирирічною освітою. Йдеться не лише про розвантаження школи. Хоча тут є над чим замислитися: 90 відсотків дітей не є абсолютно здоровими, зросла кількість дітей-інвалідів, серед яких домінують не вроджені вади, а набуті психологічні стреси.

Є і такий момент. Діти, як правило, з радістю йдуть до школи. Але в її стінах відбувається щось таке, що після канікул діти не хочуть туди повертатися. Зовнішні ознаки порядку панують над внутрішніми потребами дитини.

З іншого боку — це буде концептуально інша школа. Зокрема, три останні класи будуть профільованими і базуватимуться на побажаннях дітей. У місті це зробити буде легше, а на селі — значно важче. Але у нас є час.

Можливо, сьогодні не всі наші співвітчизники усвідомлюють зміни в освіті. Але ми думаємо, що те, що ми робимо, дасть позитивні результати.