Особливості укладення господарських договорів

Види договорів

Попередній договір

Договори на користь учасників і третіх осіб

Відплатні та безвідплатні договори

Публічний договір

Договори приєднання

Консенсуальні та реальні договори

Форма договору

Підписання договорів статутними особами

Підписання договору за довіреністю

Документи

 

Види договорів

ЦКУ встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стосовно суб'єктів господарювання це означає, що вони можуть самі обирати партнера як другу сторону договору (контрагента) і можуть разом із ним визначати умови своїх взаємовідносин.

Основні вимоги до різних видів договорів містяться в ЦКУ, однак кодекс передбачає можливість укладення таких видів договорів, які хоча прямо і не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать загальним принципам. В одному договорі можуть бути поєднані риси різних договорів.

Наразі прийнято загальну класифікацію договорів за окремими видами:

• попередній договір;
• договори на користь учасників і третіх осіб;
• публічні договори;
• договори приєднання;
• відплатні та безвідплатні договори;
• консенсуальні та реальні договори.

Попередній договір

За своєю юридичною спрямованістю всі договори поділяються на основні договори та попередні договори.

Основний договір безпосередньо породжує права й обов'язки сторін, пов'язані з переміщенням матеріальних благ, наприклад, передати товар, виконати роботу, надати послугу, здійснити оплату тощо.

Попередній договір – це угода сторін про укладення основного договору в майбутньому. Із попереднього договору не виникають права та обов'язки, пов'язані з переміщенням матеріальних благ. Цей договір породжує обов'язок сторін укласти основний договір у майбутньому та право кожної зі сторін вимагати від іншої його сторони укладення основного договору. Ця угода має юридичну силу.

Якщо сторона попереднього договору ухиляється від укладення основного договору, то інша сторона має право звернутися до суду з позовом про примушення до укладення договору, а також з вимогою про відшкодування всіх понесених нею збитків, завданих несвоєчасним укладенням основного договору.

Для того щоб попередній договір мав певні юридичні наслідки, необхідно, щоб у ньому були погоджені всі істотні умови основного договору або встановлено порядок їх погодження.

Згідно з частиною першою ст.635 ЦКУ обов'язковою (істотною) умовою попереднього договору є строк, протягом якого має бути укладений основний договір.

Істотні умови, не встановлені попереднім договором, погоджуються в порядку, визначеному сторонами в самому тексті попереднього договору.

Укладення попереднього договору є доцільним у випадках, коли предметом майбутньої угоди є річ (майно), яка ще не існує, а лише створюється (наприклад, триває будівництво нерухомості) або майно ще не належить стороні, яка хоче ним розпорядитися на правах власності (або обтяжене правами на нього третіх осіб).

Укладення попереднього договору передбачено цивільним і господарським законодавством України. Тому сторонами такого договору можуть бути як фізичні особи, так і суб'єкти господарювання.

Якщо однією зі сторін попереднього договору є фізична особа, він укладається за правилами, визначеними ст.635 ЦКУ. Між суб'єктами господарювання договір укладається також із застосуванням зазначених норм, однак з урахуванням особливостей, встановлених ГКУ, про що зазначено в частині п'ятій ст.182 ГКУ. Різниця полягає у строку його виконання.

Так, якщо договір укладається між суб'єктами господарювання, строк виконання зобов'язань обмежується одним роком. Згідно з частиною першою ст.182 ГКУ за попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у визначений строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

У ЦКУ таких обмежень немає, тому якщо однією зі сторін є фізична особа, сторони можуть на свій розсуд установити строк укладення основного договору.

Попередній договір укладається за формою основного договору (договору купівлі-продажу, поставки, оренди, дарування та ін.). Якщо для основного договору встановлено вимогу щодо його нотаріального посвідчення, попередній договір також необхідно нотаріально посвідчити. Зазвичай такі вимоги поширюються на договори щодо нерухомого майна. Тому з метою мінімізації ймовірних ризиків, пов'язаних з оскарженням попереднього договору або його належним виконанням, на практиці рекомендується здійснювати нотаріальне посвідчення таких договорів щодо нерухомого майна. При цьому нотаріусу не потрібно надавати специфічні документи, характерні для укладення основного договору щодо нерухомого майна.

Згідно з частиною третьою ст.635 ЦКУ зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється у разі, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором, або якщо жодна зі сторін не надішле іншій стороні пропозицію про його укладення. У цьому випадку сторони добровільно відмовляються від продовження відносин.

Якщо ж одна зі сторін зацікавлена в їх розвитку, вона повинна надіслати партнеру проєкт основного договору або в іншій формі запропонувати його укласти. Відмова другої сторони від укладення основного договору буде розцінена як необґрунтоване ухилення від своїх обов'язків за попереднім договором. У цьому випадку для сторони, що ухиляється, частиною другою ст.635 ЦКУ передбачена відповідальність: відшкодування збитків, завданих простроченням.

При цьому не всяке ухилення від укладення договору може вважатися необґрунтованим. Наприклад, якщо сторона має поважні причини для зміни своїх намірів, які до того ж підтверджені документально, то вона може уникнути відповідальності.

Розмір збитків визначається в суді на підставі документів, поданих зацікавленою стороною, з урахуванням цін, що діють на момент розгляду справи. При цьому доречно вимагати відшкодування як реальних збитків, так і упущеної вигоди.

Якщо попередній договір містить умову, що жодна зі сторін не несе відповідальності при ухиленні від укладення основного договору, вимога про відшкодування збитків буде незаконною.

Якщо обидві сторони попереднього договору є суб'єктами господарювання, зобов'язання укласти основний договір припиняється лише в тому разі, якщо до закінчення строку, протягом якого сторони повинні укласти основний договір, одна зі сторін не надасть проєкт цього договору іншій стороні (частини третя та четверта ст.182 ГКУ).

Відшкодування збитків у цьому випадку господарське законодавство не передбачає. Якщо зацікавлена сторона подасть проєкт основного договору, а друга сторона ухилятиметься від його укладення, то на підставі частини третьої ст.182 ГКУ можна вимагати укладення договору в судовому порядку.

Слід також врахувати, що процедура укладення основного договору залежно від того, хто є стороною попереднього договору, цивільним і господарським законодавством регламентується по-різному. Так, згідно з частиною третьою ст.635 ЦКУ для підписання основного договору одній зі сторін необхідно надіслати пропозицію про його укладення, а згідно зі ст.182 ГКУ – проєкт договору.

Вищий господарський суд України (ВГСУ) у листі від 07.04.2008 р. № 01-8/211 роз'яснив, що поняття “пропозиція про укладення договору” та “проєкт договору” є рівнозначними. Це зумовлено положеннями ст.638 ЦКУ, якою встановлено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферта) і прийняттям пропозиції (акцепт) другою стороною. При цьому ВГСУ звертає увагу, що документ, який не містить вказівок на всі істотні умови договору, не є пропозицією про укладення договору (проєктом договору). Водночас пропозиція про укладення договору (проєкт договору) може містити вказівки на істотні умови договору шляхом посилання на текст попереднього договору, якщо такі умови в ньому визначені.

Попередній договір необхідно відрізняти від протоколу про наміри або угоди про наміри. В угоді про наміри фіксується лише бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини, вони висловлюють своє бажання і воно фіксується. Але жодних юридичних зобов'язань один перед одним сторони протоколу про наміри не несуть, що встановлено частиною четвертою ст.635 ЦКУ та частиною шостою ст.182 ГКУ. Сторони висловили своє бажання укласти договір у майбутньому, але жодних юридичних зобов'язань на себе не беруть, тому жоден з учасників протоколу про наміри не має права юридично через суд вимагати укладення будь-якого договору.

Угода (протокол) про наміри відрізняється від попереднього договору тим, що в ній немає чітко встановлених умов майбутнього основного договору, зокрема предмета, ціни (або порядку її визначення), відповідальності сторін за його порушення, порядку розрахунків тощо.

Крім того, в угоді (протоколі) про наміри не зазначається строк, протягом якого має бути укладений основний договір, немає в ній і вказівки на те, як цей строк має бути визначений у майбутньому, що також відрізняє такий документ від попереднього договору.

Договори на користь учасників і третіх осіб

Як правило, усі договори поділяються на договори, укладені на користь їх учасників, і договори, укладені на користь третіх осіб. Вони відрізняються залежно від того, хто може вимагати виконання укладеного договору. Більшість договорів, що зустрічаються на практиці, – це договори на користь тих осіб, які їх укладають.

Але цивільним законодавством допускаються договори, укладені на користь третьої особи, і ця третя особа, яка не брала участі в укладенні договору, набуває права вимагати виконання за таким договором.

Згідно з частиною першою ст.636 ЦКУ договором на користь третьої особи є договір, за яким сторона зобов'язана виконати покладені дії на користь третьої сторони, встановленої в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, що ініціювала укладення договору, так і третя особа, на користь якої він укладений, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наприклад, коли орендар укладає договір страхування орендованого майна на користь орендодавця від нещасного випадку, і якщо цей нещасний випадок настав, то в договорі може бути зазначено, що право вимагати виплати страхового відшкодування належить не тому, хто уклав договір страхування, а тому, на чию користь він укладений; не орендар має право вимагати виплати страховки, а орендодавець, який не брав участі в укладенні договору страхування орендованого майна. Це договір на користь третьої особи.

Характеристика договору на користь третьої особи полягає в тому, що третя особа, якщо договір укладено на її користь, набуває права вимагати виконання договору.

Водночас, якщо в договорі не встановлено інше, право вимоги виконання зобов'язань має і сторона, що ініціювала укладення договору. Так, згідно з частиною четвертою ст.636 ЦКУ ініціатор укладення договору може не лише вимагати його виконання на користь третьої особи, а й сам скористатися правом, що випливає з договору, якщо третя особа від цього права відмовилася.

Відплатні та безвідплатні договори

Розрізняють відплатні та безвідплатні договори залежно від характеру переміщення матеріальних благ (частина п'ята ст.626 ЦКУ).

Відплатний договір – це договір, за яким виконання певних дій однією стороною (наприклад, майнове надання) зумовлює зустрічну оплату або майнове задоволення іншої сторони. Наприклад, купівля-продаж, за якої продавець передає продану річ, а покупець сплачує її вартість.

Більшість господарських договорів має відплатний характер.

Безвідплатні договори не передбачають зустрічної дії іншої сторони за договором. До безвідплатних договорів, наприклад, належить договір дарування, коли дарувальник передає будь-яке майно в дар обдарованому, а він своєю чергою жодного майнового надання натомість не здійснює.

Публічний договір

Публічний договір належить до обов'язкових договорів, тобто є обов'язковим хоча б для однієї зі сторін. Як правило, учасником публічного договору є суб'єкт господарювання з продажу товарів, виконання робіт або надання послуг.

Особливістю публічного договору є те, що діяльність суб'єкта господарювання має здійснюватися щодо кожного, хто до нього звернеться. Це може бути роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо. Продаж товару громадянам-споживачам або поселення в готель також є реалізацією публічного договору.

До публічного договору застосовуються спеціальні правила, які не властиві іншим цивільно-правовим договорам. Так, наприклад, суб'єкт господарювання не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності в нього такої можливості. За необґрунтованого ухилення суб'єкта господарювання від укладення публічного договору інша сторона має право через суд вимагати укладення з нею цього договору або відшкодування всіх понесених збитків, спричинених необґрунтованою відмовою від укладення публічного договору.

Ціна та інші умови публічного договору повинні бути однаковими для всіх споживачів.

Договори приєднання

Договори приєднання розробляються лише однією стороною, а інша сторона може укласти цей договір лише одним способом – приєднавшись до тих умов, які розробила інша сторона.

Сторона, що приєдналася, може вимагати розірвання або зміни договору, якщо цей договір приєднання позбавляє її прав, які зазвичай надаються за договором цього виду, виключає або обмежує відповідальність іншої сторони, яка розробляла ці умови, або містить інші явно обтяжливі для сторони, що приєдналася, умови.

Правила, що стосуються договорів приєднання, не застосовуються в разі, якщо стороною, що приєдналася, є підприємець, оскільки він є вільним у виборі суб'єкта господарювання та не зобов'язаний приєднуватися до умов, з якими він не згоден.

Більшість господарських договорів є взаємопогодженими – договорами, умови яких виробляються всіма сторонами договору.

Консенсуальні та реальні договори

З погляду визначення моменту, коли сторони набувають своїх прав та обов'язків, договори поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний договір – це договір, який вважається укладеним при досягненні сторонами згоди за всіма істотними умовами та наданні договору належної форми. При цьому для набрання таким договором чинності більше нічого не потрібно, а права й обов'язки сторін виникають, наприклад, з моменту підписання договору. До цього виду належить більшість договорів, наприклад, договір купівлі-продажу.

Реальним вважається договір, для укладення якого, крім досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами та надання йому відповідної форми, потрібне виконання певних конкретних дій, передбачених законом. Так, якщо для укладення договору необхідна передача майна, то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі позикодавцем позичальнику грошей або інших речей, що є предметом позики. Сторони не можуть визначити у своєму договорі інші умови визначення моменту укладення цього договору.

Для деяких договорів законодавство встановлює державну реєстрацію. Такі договори вважаються укладеними з моменту їх реєстрації. Так, наприклад, договори з нерухомістю вважаються укладеними після їх реєстрації за встановленою процедурою.

Форма договору

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. ЦКУ передбачено, що письмова форма договору є обов'язковою, зокрема, при укладенні правочинів між фізичною особою та юридичною особою, а також між фізичними особами на суму, що у двадцять і більше разів перевищує розмір ннмдг¹.

---

¹ Неоподатковуваний мінімум доходів громадян, який дорівнює 17 грн.

У договорі обов'язково мають бути відображені всі істотні умови правочину, інакше він буде визнаний недійсним. Істотними умовами вважаються умови про предмет договору, а також умови, визначені законом як істотні або такі, що є необхідними для договорів цього виду (ст.638 ЦКУ). Такими умовами вважатимуться також будь-які умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. У будь-якому разі при укладенні господарського договору сторони зобов'язані погодити предмет, ціну та строк дії договору (п.3 ст.180 ГКУ).

Укладення господарського договору можливе і в скороченій письмовій формі, тобто шляхом обміну листами, телетайпограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, що направляє. Однак не кожен лист або телеграма може свідчити про укладення договору між сторонами.

Якщо сторони вирішать скористатися цією формою, то зазначені документи повинні містити всю необхідну інформацію про істотні умови договору (предмет договору, строки, ціна тощо); бути достатньо визначеними, тобто зверненими до конкретної особи; бути направленими особою, яка має повноваження на укладення договорів. Якщо ця інформація відсутня, то документ розглядається як реклама або запрошення до переговорів щодо майбутнього договору.

Перед укладенням договору можна скласти його проєкт, запропонований однією зі сторін. У разі якщо проєкт договору викладено як єдиний документ, він надається іншій стороні у двох примірниках.

Сторона, що отримала проєкт договору, у разі згоди з його умовами оформлює договір і повертає один примірник договору іншій стороні або надсилає відповідь на лист або факсограму.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, що отримала проєкт договору, складає протокол розбіжностей і надсилає його разом з підписаним договором своєму контрагенту.

Сторона, що запропонувала договір та отримала протокол розбіжностей, зобов'язана розглянути протокол розбіжностей, урегулювати їх і включити до договору всі прийняті пропозиції.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо всіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Підписання договорів статутними особами

До 01.11.2014 р. печатку в обов'язковому порядку повинні були мати всі юридичні особи та підприємці – платники ПДВ. З зазначеної дати обов'язковість наявності печатки у суб'єктів господарювання скасована Законом № 1206, крім казенних підприємств, банків, держреєстраторів, нотаріусів тощо (див. коментар до цього документа).

Наразі обов'язковість скріплення договору печаткою може встановлюватися за письмовою домовленістю сторін. Тобто відсутність печатки на договорі не вважається ознакою недійсності договору, а от якщо самим договором установлено обов'язковість її наявності – ця вимога має бути виконана.

Тривалий час було прийнято вважати, що використання печатки зумовлене необхідністю підтвердити правомочність документів, підписаних від імені підприємства, та захистити їх від підробок.

Зі скасуванням її обов'язковості перед підписанням договорів потрібна глибша перевірка повноважень представника протилежної сторони, оскільки його підпис стає вагомішим.

Основним гарантом виконання зобов'язань за угодою, укладеною з підприємством, є особа, що підписала договір, тому слід ретельно перевіряти її статус і повноваження.

Зазвичай договір підписується статутною особою і в договорі зазначається, що “підприємство в особі директора N, який діє на підставі Статуту, зобов'язується…”.

Тому передусім необхідно дізнатися, чи внесено особу, яка підписує документи, до Статуту підприємства і якими правами її наділено.

Для цього можна вимагати у контрагента документ, що підтверджує повноваження особи, яка підписує від імені підприємства договір. Таким може бути рішення власника підприємства, протокол загальних зборів засновників, наказ про призначення тощо. Тут необхідно звернути увагу на строк надання повноважень: у документі може бути зазначено, що особу, яка виступає від імені підприємства, призначено задовго до підписання договору, але не зазначено, коли спливають її повноваження. Ніхто не гарантує, що за день до підписання договору не буде призначено іншу особу, що нівелює повноваження попереднього представника.

Надійно перевірити, хто є керівником юридичної особи, можна шляхом отримання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – ЄДР), розміщеного на сайті ДП “Інформаційний ресурсний центр”(http://irc.gov.ua/).

Відомості, що містяться в ЄДР, є відкритими та загальнодоступними, за винятком реєстраційних номерів облікових карток, відомостей про рахунки в банках та інформації про накладення або зняття арешту на рахунки й майно.

У переліку загальнодоступних відомостей є і реквізити (П.І.Б., дата обрання або призначення) осіб, обраних (призначених) до органу управління юрособи, уповноважених представляти підприємство у правовідносинах з третіми особами, а також осіб, які мають право вчиняти дії без довіреності, зокрема підписувати договори. Обмеження щодо представництва також містяться в таблиці даних про запитуваного суб'єкта.

Якщо відомості про керівника підприємства внесено до ЄДР як про особу, уповноважену вчиняти дії від його імені без довіреності, то це – запорука достовірності повноважень представника (частина друга ст.17 і частина перша ст.18 Закону № 755).

Підписання договору за довіреністю

Якщо договір підписується представником підприємства на підставі довіреності, насамперед потрібно вимагати її оригінал. Форма довіреності може бути різною залежно від того, для підписання якого договору її видано. Якщо договір передбачає необхідність його нотаріального посвідчення (наприклад, щодо правочинів з нерухомим майном), то й довіреність має бути нотаріально посвідчена (частина перша ст.245 ЦКУ).

Нотаріально посвідчена довіреність оформляється на спеціальному бланку. У ній має бути чітко зазначено, коли її видано, кому, від чийого імені та на підписання якого договору вона спрямована. Важливо перевірити, щоб на момент підписання договору довіреність не була відкликана або не сплив строк її дії. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення (видачі), є нікчемною (п.3 ст.247 ЦКУ).

Строк довіреності встановлюється в самій довіреності. Якщо він не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

За законодавством у довіреності можна і не зазначати строк її дії. Така довіреність втрачає чинність, лише якщо буде відкликана тим, ким видана (наприклад, підприємством).

Згідно зі ст.249 ЦКУ особа, яка видала довіреність, зобов'язана повідомити про її скасування особу, якій її видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими вона призначена. Тому перед підписанням договору можна звернутися до нотаріуса, який видав довіреність, і дізнатися, чи не відкликана вона.

Звичайна довіреність, видана підприємством своєму представникові, оформляється в довільній формі (зазвичай на фірмовому бланку і посвідчення нотаріуса не потребує). Така довіреність призначається для укладення договорів, що не підлягають нотаріальному посвідченню.

Згідно зі ст.246 ЦКУ довіреність від імені юридичної особи видається її органом або уповноваженою на це установчими документами особою. У зв'язку зі скасуванням з 01.11.2014 р. обов'язковості наявності печатки у підприємств, довіреність може містити лише підпис особи, уповноваженої на її видачу від імені підприємства.

Форма довіреності на право підпису договорів – довільна. Вона має містити таку інформацію:

• найменування документа;
• місце, дату складання;
• дані довірителя (хто надає права та обов'язки): найменування підприємства, адресу місцезнаходження, П.І.Б. керівника;
• повні дані довіреної особи (кому передаються права та обов'язки): П.І.Б., паспортні дані та адресу проживання;
• формулювання повноважень із зазначенням переліку документів, які довірена особа може підписувати;
• строк дії довіреності;
• підпис довірителя.

Максимальний строк, на який може видаватися довіреність на право підписання договору, 3 роки. Якщо в такій довіреності строк не зазначено, вона вважається дійсною протягом року з дати її видачі.

Підписуючи договір з представником підприємства, уповноваженим довіреністю, необхідно перевірити, хто підписав довіреність, чи мала ця особа право делегувати свої повноваження згідно з установчим договором, а також звірити паспортні дані та підпис представника.

Документи

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV (ЦКУ);
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV (ГКУ);
3. Закон України від 15.05.2003 р. № 755-IV “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (Закон № 755);
4. Закон України від 15.04.2014 р. № 1206-VII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку відкриття бізнесу” (Закон № 1206);
5. Лист ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211.