Зміст господарського договору: інші умови

Умова про права та обов'язки сторін

Умова про відповідальність сторін

Умова про порядок оплати

Додаткові умови договору

Документи

 

Умова про права та обов'язки сторін

Умова про права та обов'язки сторін входить до будь-якого договору, але їх склад залежить від конкретного виду договору, що укладається.

Права сторін договору зазвичай узгоджуються з нормами ЦКУ, що регулюють обсяг прав учасників цього виду правочину.

Особлива увага приділяється в договорі встановленню обов'язків його сторін. Це викликано тим, що дії однієї сторони щодо укладення договору спрямовані на те, щоб друга сторона здійснила ті чи інші дії та таким чином дала змогу отримати передбачуваний результат. Ці конкретні дії та порядок їх здійснення є зобов'язаннями за договором. Безпосередньо суб'єктами виконання зобов'язань є його сторони. У змісті пункту договору «Права та обов'язки сторін» має бути чітко прописано, хто, кому і що саме винен.

Зміст зобов'язання створює суб'єктивні права та обов'язки його учасників, найчастіше майнового характеру. Як і інші правовідносини, зобов'язання виникають за настання певних юридичних фактів, які є підставами їх виникнення.

У зобов'язанні беруть участь боржник і кредитор, причому в їх якості за договором можуть виступати як один, так і кілька суб'єктів.

Зобов'язання вважається виконаним, якщо було вчинено передбачену договором дію (передача товару, спорудження споруди, сплата грошей тощо) або утримання від дій (наприклад, орендодавець домовився з орендарем про те, що останній певний час не користуватиметься обумовленим майном). У другому випадку виконання зобов'язання виражається в утриманні сторони договору від вчинення конкретних дій. Причому зобов'язання утриматися від будь-яких дій не буває самостійним предметом договору, воно, як правило, лише супроводжує активні дії сторони.

Загальні вимоги для виконання зобов'язання такі:

• зобов'язання має бути виконано відповідним суб'єктом і щодо відповідного суб'єкта;
• зобов'язання має бути виконано належним чином, з урахуванням часу, предмета, способу та обумовленого місця.

Зміст договору має містити ті умови зобов'язання, яким відповідає його виконання. Сторони в договорі можуть передбачити право виконання зобов'язань не в цілому, а частинами. Наявність можливості або неможливість виконання зобов'язання за договором частинами випливає з особливостей предмета договору.

Крім того, сторони можуть передбачити в договорі право дострокового виконання зобов'язання, якщо це не суперечить нормам законодавства та суті договору.

Як правило, у господарських договорах сторони мають одночасно і права, і обов'язки, тому вони є і боржниками, і кредиторами. Боржниками — у тому, що зобов'язані вчинити на користь іншої сторони, а кредиторами — у тому, що мають право вимагати від іншої сторони.

Так, наприклад, за договором поставки постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, тому є щодо нього боржником. Водночас він має право вимагати оплати за поставлений товар і в цьому відношенні виступає кредитором.

Зобов'язання, у яких сторони мають лише права або лише обов'язки, трапляються значно рідше. Це, наприклад, зобов'язання в межах договору позики або відшкодування завданої шкоди, коли потерпілий має право на відшкодування, а винуватець — лише обов'язок щодо виплати шкоди.

Для сторін договору важливо розуміти, ким вона є в договорі — боржником чи кредитором, щоб правильно оцінити наслідки прострочення боржника або прострочення кредитора.

Крім того, при виконанні господарських договорів нерідкі випадки заміни боржника або кредитора в зобов'язанні.

Так, згідно зі ст.512 ЦКУ кредитор може бути замінений іншою особою у випадках:

• передання ним своїх прав іншій особі на підставі правочину (відступлення права вимоги);
• правонаступництва;
• виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);
• виконання обов'язку боржника третьою особою;
• в інших випадках, установлених законом.

Буває, що договори містять пряму заборону на заміну кредитора в зобов'язанні.

Згідно зі ст.520 ЦКУ боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Якщо відбувається така заміна, слід чітко з'ясувати — хто змінюється, кредитор чи боржник, — від цього залежить правильність юридичного оформлення змін до договору.

Згідно зі ст.513 та ст.521 ЦКУ заміна кредитора або боржника в зобов'язанні має бути вчинена в такій самій формі, що й основний правочин, на підставі якого виникло зобов'язання.

Така заміна може відбуватися, наприклад, у межах договору оренди, коли часто змінюються орендарі. Тоді орендодавець, не бажаючи розривати договір оренди та укладати новий, пропонує замінити одного орендаря на іншого.

Договір оренди є двостороннім, тобто в обох його сторін є як права, так і обов'язки. Тому кожна зі сторін одночасно виступає і в ролі кредитора, і в ролі боржника. Орендар є боржником, коли йдеться про перерахування ним орендної плати, а кредитором — якщо він вимагає від орендодавця належного виконання останнім своїх обов'язків за договором. Однак така подвійність не впливає на заміну сторони в договорі оренди, оскільки ст.512 – 522 ЦКУ встановлюють можливість заміни будь-якої сторони для всіх видів зобов'язань.

У подібній ситуації провести заміну одного орендаря на іншого можна шляхом укладення додаткового тристороннього договору (або угоди), за яким первісний орендар передає всі свої права та обов'язки своєму правонаступнику, а орендодавець дає на це свою згоду. Цим самим договором (угодою) сторони можуть внести зміни до чинного договору оренди, змінивши лише реквізити орендаря на нові. Цей договір (угода) оформляється у трьох примірниках, по одному для кожного з учасників, і є невід'ємною частиною основного договору оренди.

Згідно зі ст.513 ЦКУ правочин щодо заміни кредитора в зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути також зареєстрований у встановленому порядку. Тому якщо основний договір підлягав держреєстрації, то додатковий тристоронній договір про заміну сторони також слід зареєструвати.

Заміна кредитора в зобов'язанні здійснюється без згоди боржника (ст.516 ЦКУ). Однак він має бути повідомлений про це у письмовій формі.

Боржник же в зобов'язанні може бути змінений лише за згодою кредитора (ст.520 ЦКУ), оскільки для нього важливо, чи є новий боржник платоспроможним.

За законом до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі та на умовах, які існували на момент переходу цих прав. Тому первісний кредитор має передати новому кредиторові документи, що засвідчують ці права, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Щоб не погіршувати становище боржника в зобов'язанні, діє правило, згідно з яким боржник має право висувати проти вимог нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора (наприклад, про відстрочення виконання зобов'язання).

Заміна кредитора або боржника в зобов'язанні змінює лише суб'єктний склад зобов'язання, але залишає незмінним його зміст.

Умова про відповідальність сторін

Розділ, що описує відповідальність сторін, включається до договору на випадок можливого несприятливого розвитку відносин між сторонами. Відповідальність виражається у формі забезпечення виконання зобов'язань за договором, одним із найпоширеніших видів якого є неустойка.

Статтею 549 ЦКУ встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник має передати кредиторові в разі порушення ним (боржником) своїх зобов'язань.

Зобов'язання за договором сторони, як правило, мають різні: одна сторона має виконати майнове зобов'язання (наприклад, поставити товар), інша — грошове (оплатити його).

Залежно від виду зобов'язання (майнове або грошове) застосовується вид неустойки. Так, згідно з п.2 ст.549 ЦКУ штрафом є «неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання», а пенею — «неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання».

Таким чином, ЦКУ пропонує для забезпечення майнового зобов'язання (або зобов'язання щодо виконання робіт, надання послуг) застосовувати штраф, а для грошового — пеню, причому обчислювати їх у відсотках від суми зобов'язання, яке виконано не повністю. Штраф обчислюється у відсотках від усієї суми невиконаного зобов'язання, а пеня — від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення.

У постанові Пленуму ВГСУ від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (Постанова № 14) підкреслено, що грошовим слід вважати зобов'язання, у якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу або надану послугу грошима, а друга сторона має право вимагати відповідної оплати.

Пеня як вид неустойки забезпечує виконання грошового зобов'язання та обчислюється у відсотках від суми зобов'язання за кожен день прострочення його виконання.

Таким чином, як неустойка для сторони, яка за договором є платником (це зазвичай покупець або замовник), до договору включається пункт, згідно з яким за несвоєчасну оплату поставленого товару (виконаного замовлення) сплачується пеня.

Правова природа пені така: її застосування не замінює виконання основного грошового зобов'язання, тобто незалежно від суми пені, яка буде нарахована за прострочення оплати товару (послуги), основний платіж за договором має бути сплачений повністю.

Якщо до договору не буде включено умову про нарахування пені, вона може стягуватися лише в разі, якщо обов'язок її сплати визначений нормами законодавства (це нормативно-правові акти про оплату комунальних послуг, про телекомунікації тощо).

Пеня за порушення грошового зобов'язання обчислюється лише у відсотках до суми простроченого платежу. Встановлення розміру пені у твердій грошовій сумі законом не передбачено.

Згідно зі ст. 3 Закону України від 22.11.96 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» (Закон № 543) та ч. 2 ст. 343 ГКУ розмір пені за прострочення платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який стягується пеня. Тому, якщо в договорі буде передбачено більший розмір пені, ніж зазначено вище, застосовуватиметься лише подвійна облікова ставка НБУ.

Згідно з Постановою № 14 щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис ч. 6 ст. 232 ГКУ. Цією нормою передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня. Так, він не має перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання має бути виконано. Водночас договором може передбачатися більша або менша тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання має бути виконано, і початок такого перебігу не може змінюватися за угодою сторін.

Оскільки розмір пені доволі невисокий і не може покрити збитків сторони договору, яка не отримала повною мірою оплату за свій товар або виконану роботу, у договорі іноді передбачають одночасно з пенею сплату штрафу.

Хоча за законодавством контрагенти не обмежені у виборі застосовуваних санкцій, існує неоднозначна позиція судових органів щодо правомірності одночасного застосування таких двох видів неустойки, як штраф і пеня.

Так, Вищий господарський суд України в постанові від 16.10.2012 р. № 5021/551/12 спростував думку суду першої інстанції про те, що за порушення грошових зобов'язань штрафні санкції встановлюються лише у вигляді пені у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ. Покладення додаткової відповідальності за порушення того самого грошового зобов'язання за той самий період прострочення у вигляді штрафу суперечить законодавству.

Верховний Суд України в постанові від 27.04.2012 р. № 3-24гс12 також підтвердив правомірність стягнення і пені, і штрафу. ВСУ зазначає, що чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу за порушення виконання господарських зобов'язань, що узгоджується зі свободою договору, встановленою ст.627 ЦКУ.

До того ж одночасне стягнення штрафу та пені жодним чином не суперечить ст.61 Конституції України, оскільки пеня та штраф є лише видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності (Постанова № 14).

У разі виникнення питання одночасного застосування штрафу та пені до одного й того самого порушення зобов'язань слід також звернути увагу, що на користь одночасного застосування цих санкцій часто наводять як приклад п.2 ст.231 ГКУ, у якому зазначається, що за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1% вартості товарів (робіт, послуг), за якими допущено прострочення виконання, за кожен день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7% зазначеної вартості.

Штрафні санкції за договорами про поставку товарів, виконання робіт, надання послуг покликані забезпечити якісне та повне виконання своїх зобов'язань стороною-постачальником або виконавцем.

Причому їх застосування не скасовує виконання зобов'язання в цілому. Тобто воно має бути виконане не лише в строк, а й у повному обсязі.

За своєю правовою природою штраф є одноразовим платежем. Тому, враховуючи принцип свободи укладення договору, сторони можуть детально прописувати всі умови невиконання зобов'язання, за які може застосовуватися штраф. Так, штраф може встановлюватися окремо за неповне виконання зобов'язання (наприклад, за недопоставку товару), неякісне виконання зобов'язання (наприклад, поставку неякісного товару), несвоєчасне виконання (затримку поставки, прострочення виконання робіт тощо).

На відміну від пені чинне законодавство не встановлює обмежень щодо розміру штрафу за невиконання майнового зобов'язання або зобов'язання щодо виконання робіт (надання послуг). Виняток становлять випадки, передбачені чинним законодавством. Так, п.2 ст.231 ГКУ встановлено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт господарювання з державного сектору економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок держбюджету України, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом або договором, у визначених розмірах, установлених цією нормою Кодексу.

Згідно з п.4 ст.231 ГКУ у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлений договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Таким чином, для звичайних суб'єктів розмір штрафу за неякісне виконання зобов'язання може становити, наприклад, 20%, а за повне невиконання майнового зобов'язання — 100% або навіть 200% суми договору.

Якщо виконання зобов'язання відбувається у кілька етапів або його грошовий розмір є досить великим, до договору складають окрему угоду про неустойку. У ній зазначається, що порушенням зобов'язання є невиконання або неналежне виконання умов, визначених змістом договору, визначається розмір штрафу, обумовлюється нарахування (або ненарахування) відсотків на неустойку, конкретизується форма підтвердження невиконання зобов'язання.

Якщо договором передбачено штраф за поставку товарів (робіт, послуг) неналежної якості, за поставку некомплектного товару, за недопоставку або прострочення поставки товару, то неналежне виконання зобов'язання має бути підтверджено відповідними документами, наприклад: прибутково-видатковими накладними та товарно-транспортними накладними, у яких чітко зазначено суму й дату поставки товарів, актом виконаних робіт (наданих послуг), відповідним актом, що підтверджує поставку товару неналежної якості або з дефектами, некомплектність обладнання в конкретній партії тощо.

При визначенні форм відповідальності сторони-виконавця за договором можна врахувати можливі комбінації поєднання неустойки з відшкодуванням збитків:

• «штрафна» неустойка. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, вона підлягає стягненню в повному розмірі незалежно від відшкодування збитків (п.1 ст.624 ЦКУ);
• «залікова» неустойка. Договором може бути встановлений обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою (п.2 ст.624 ЦКУ);
• «альтернативна» неустойка. Договором може бути встановлена можливість, на вибір кредитора, стягнення неустойки або відшкодування збитків (п.3 ст.624 ЦКУ);
• «виключна» неустойка. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків (п.3 ст.624 ЦКУ).

Строк позовної давності при стягненні неустойки (штрафу, пені) становить один рік (п. 2 ст. 258 ЦКУ). Причому із закінченням позовної давності за основною вимогою вважається, що позовна давність припинена й за додатковою вимогою, наприклад, щодо вимоги про стягнення неустойки. Відмінності пені від штрафу наведено в таблиці.

Таблиця. Відмінності пені від штрафу

Критерії відмінності	Пеня	Штраф
За що настає відповідальність	Порушення грошового зобов'язання	Порушення строків поставки, виконання робіт, надання послуг
Розмір	% від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання — обмежується подвійною обліковою ставкою НБУ	% від суми невиконаного зобов'язання; % від суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання; фіксована сума; кратний розмір вартості товарів (робіт, послуг) — немає обмежень
Період нарахування	Нараховується за кожен день прострочення платежу (за період не більше 6 місяців)	Нараховується одноразово за весь період порушення

Умова про порядок оплати

Умови оплати за виконані зобов'язання описуються в розділі «Порядок розрахунків».

Це один із важливих розділів будь-якого договору. Залежно від виду договору, що укладається, сторони самі мають визначити порядок розрахунків, який залежить від економічної ситуації, в якій сторони перебувають щодо одна одної.

У порядку проведення розрахунків за договором описуються такі умови:

• форма оплати: готівкова, безготівкова, бартер;
• вид оплати: до, поетапно або після виконання зобов'язання;
• порядок перерахування (сплати) грошових коштів або матеріальних цінностей при бартері (графік платежів);
• який документ є підставою для оплати (рахунок, рахунок-фактура, товарно-транспортна накладна, акт виконаних робіт (послуг) та ін.);
• розрахункові реквізити та ін.

Одним зі способів розрахунків (припинення зобов'язань) є взаємний залік. Взаємозалік — це взаємне погашення зустрічної кредиторської заборгованості контрагентів за правочином. Він сприяє скороченню необхідної для обороту грошової маси, ліквідації неплатежів за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Особливістю взаємозаліку є те, що він може припинити відразу два зустрічні зобов'язання — за умови рівності розміру вимог.

Якщо ж зустрічні вимоги не рівні, то може мати місце частковий залік, коли більше за розміром зобов'язання продовжує існувати в частині, що перевищує менше. Тобто залік здійснюється за сумою меншого боргу.

Взаємозалік можливий за таких умов:

• зустрічність вимог, коли сторони одночасно беруть участь у двох зобов'язаннях, за якими кредитор в одному зобов'язанні був боржником в іншому;
• однорідність вимог: вони мають бути однорідними за предметом (а не за підставами їх виникнення, які можуть бути різними), це можуть бути гроші, предмети, визначені родовими ознаками тощо;
• відсутність між сторонами спору щодо характеру, строку, розміру виконання зобов'язання;
• зіставність строків виконання зобов'язань, тобто за обома зустрічними вимогами має настати строк їх виконання (при цьому залік можна здійснити й у разі, коли строк виконання зобов'язань не встановлено або визначено моментом пред'явлення вимоги).

Якщо строк виконання зобов'язання не настав, то здійснити його залік неможливо, так само як не вийде здійснити залік зобов'язання, за яким сплив строк позовної давності (виняток становить лише той випадок, коли на залік простроченого боргу дасть свою згоду боржник). Щоправда, якщо строк позовної давності пропущено кредитором з поважної причини, його можна поновити в судовому порядку, і вже після цього здійснити залік взаємних вимог.

Сторони не мають права виключно для проведення взаємозаліку змінювати предмет вимог (наприклад, оцінювати речі в грошах), оскільки така штучна однорідність не матиме правового значення.

Не мають права проводити взаємозалік суб'єкти, які застосовують спрощену систему оподаткування (пп.291.6 ст.291 ПКУ).

Для проведення заліку взаємних вимог достатньо заяви однієї сторони. Однак сторони, які не мають розбіжностей щодо проведення взаємозаліку, можуть оформити його двосторонньою угодою або актом.

Додаткові умови договору

До додаткових умов договору зазвичай включають такі пункти:

• форс-мажорні обставини;
• умови зміни або дострокового розірвання договору;
• умови щодо врегулювання спорів сторін;
• прикінцеві положення договору;
• реквізити та підписи сторін.

Пункт «Форс-мажорні обставини» є важливим атрибутом практично всіх видів господарських договорів. До форс-мажору або обставин непереборної сили належать надзвичайні та непереборні за наявних умов обставини. До таких обставин належать непереборні, раптово настанні для сторін договору події та явища: пожежа, повінь, цунамі, селі, землетрус, снігові замети та інші природні стихійні лиха. Ознаками, які визначають форс-мажорні обставини, є їх винятковість та об'єктивна непереборність за конкретних умов. Усі інші обставини, які не мають зазначених ознак, не можуть вважатися форс-мажорними обставинами.

Виникнення та строк дії форс-мажорних обставин підтверджується Торгово-промисловою палатою України (ТПП).

Доказами існування таких обставин є висновок ТПП або рішення Президента України про оголошення окремих місцевостей України зоною надзвичайної екологічної ситуації, затверджене Верховною Радою України (р. II Переліку, затвердженого постановою КМУ від 27.12.2010 р. № 1235).

Згідно зі ст. 10 Закону України від 02.09.2014 р. № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» протягом строку його дії єдиним належним і достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), які мали місце на території проведення АТО, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов'язань, є сертифікат ТПП України.

Це підтверджується й останніми змінами в Законі України від 02.12.97 р. № 671/97-ВР «Про торгово-промислові палати в Україні», якими передбачено, що саме ТПП України та уповноважені нею регіональні ТПП засвідчують форс-мажорні обставини за зверненнями суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб, а також видають сертифікати про форс-мажорні обставини, що сталися як на території проведення АТО, так і на інших територіях України.

Про виникнення та або припинення обставин сторона, яка потрапила під їх дію, зобов'язана негайно повідомити іншу сторону, крім випадків, коли такому повідомленню перешкоджають самі обставини.

У разі якщо форс-мажорні обставини та період ліквідації їх наслідків тривають більше ніж 90 календарних днів, кожна зі сторін може відмовитися від виконання зобов'язань за договором.

Пункт договору «Умови зміни та дострокового розірвання договору» передбачає зміну умов договору або його розірвання внаслідок виникнення не передбачених сторонами ситуацій, через які сторони правочину можуть змінити або розірвати раніше укладений ними договір. Підстави, порядок і наслідки зміни та розірвання договору регламентовані ЦКУ.

Розірвання договору зазвичай оформляється у вигляді угоди сторін, у якій вони зазначають причину та наслідки розірвання договору, заборгованість, що залишилася тієї чи іншої сторони, інші обов'язки сторін, (повернення товару, повернення грошових коштів, повернення орендованого майна тощо). У разі незгоди однієї зі сторін з умовами зміни або розірвання договору питання вирішується в судовому порядку.

Пункт «Умови щодо врегулювання спорів сторін» передбачає умови щодо врегулювання спорів, а також складається на випадок, якщо сторони не дійдуть вирішення спору, що виник. Вони можуть передбачити в договорі умови щодо встановлення договірної підсудності.

Зазвичай ці умови прописуються у вигляді фрази: «усі спори та розбіжності, які можуть виникнути між сторонами цього договору в період виконання своїх зобов'язань за ним або у зв'язку з ним, сторони прагнутимуть вирішувати шляхом переговорів, направлення листів, пропозицій щодо врегулювання спірної ситуації, протоколів погодження тощо. У разі недосягнення згоди спір передається на розгляд до суду згідно з правилами про підсудність».

У пункті «Прикінцеві положення» сторони можуть зазначати практично будь-які умови на свій розсуд, керуючись принципом свободи договору.

Найпоширенішими є такі пункти:

• зазначення додатків до договору;
• зазначення кількості примірників договору;
• зазначення моменту переходу права власності;
• зазначення довіреностей та інших документів, що підтверджують повноваження осіб, які уклали правочин і підписали договір;
• зазначення витрат сторін за правочином;
• зазначення переходу обов'язків зі сплати податків та інших обов'язкових платежів за використання придбаного за правочином;
• розшифрування понять, що використовуються в тексті договору;
• зазначення порядку зміни та розірвання договору;
• зазначення порядку вирішення спорів між сторонами договору тощо.

Реквізити та підписи сторін є важливим моментом при укладенні договору.

Саме момент підписання договору уповноваженими особами сторін правочину свідчить про його укладення. Також у договорі зазначаються повні реквізити сторін правочину: найменування контрагентів, юридичні адреси, місця фактичного перебування, розрахункові рахунки в банках, номери контактних телефонів тощо.

У цьому розділі також часто зазначається, яку систему оподаткування використовує кожен контрагент. Однак це можна прописати й в інших розділах договору.

Документи

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV (ЦКУ);
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV (ГКУ);
3. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI (ПКУ);
4. Закон України від 22.11.96 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» (Закон № 543);
5. Закон України від 02.09.2014 р. № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції»;
6. Закон України від 02.12.97 р. № 671/97-ВР «Про торгово-промислові палати в Україні»;
7. Перелік обставин, які свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин, затверджений постановою КМУ від 27.12.2010 р. № 1235;
8. Постанова Пленуму ВГСУ від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (Постанова № 14).